Як я стала гірськолижницею

   Перший раз на лижі я стала дуже давно, коли була маленька і мені було 4 роки. Мені подарували справжні гірські лижі і я з мамою та татом вийшли на схили ландшафтного парку. Спочатку я не могла навіть стояти на місці, не говорячи вже про возіння. Тато почав мене вчити з того, що я повинна навчитися правильно стояти. А я не хотіла стояти, я хотіла їздити так, як всі навколо мене. Потрошку я освоювалася і потихеньку зповзала з гірки. Інколи тато брав мене собі між ноги і ми спускалися разом. Так було захоплююче і радісно, що ми, "улюлюкаючи", неслися з гірки, що мені аж дух спирало і я з остраху закривала очі. Сьогодні, мені це виглядає дивним і дуже кумедним.

   По справжньому я стала на лижі через рік, ми поїхали в Яблуницю, - це в Карпатах. Я вважала, що вже вмію їздити на лижах, але це була моя велика омана. Там такі високі гори, що верхівки гір ховаються в хмарах. Потрібно довго підніматися на підйомнику, щоб піднятися на вершину гори. Мій тато суворий і наказав: "навчися падати - навчу возитися". Так, що-що, а падати я навчилася так, що не було живого м'якого місця, все в синцях. Тепер, я вважаю, що тато був правий. А тоді не тільки тато, а й світ був мені не милий, я на нього дивилися скрізь сльози. Тільки через декілька днів тато показав мені вправи, що би можна було робити елементарні повороти. І о, велика радість: в мене все потрошку виходило, але, на жаль, не так гарно, як в других. Моя мама також гарно спускається з гори, але за взірець мені був тато. Він дійсно класно катається і я хотіла навчитися возитися так, як він. Це була моя сокровенна мрія ! Я старалася весь час їздити за татом і не відставати від нього. Інколи в мене получалося, а можливо тато ос-терігався кинути мене на горі ? Там дуже легко заблукати, тому, що гора дуже велика, дуже багато трас і дуже багато людей.

   Мені дуже подобається їздити в Карпати. Одного разу ми попали на Різдво. Як це було захоплююче, дивно і цікаво. Ми ходили до церкви, я колядувала з дітками, бачила справжній вертеп, співала народні пісні. В мене там є друзі, яких я провідую щороку, коли буваю в тих місцях Карпат. Я дуже люблю Карпати.

   Одного разу в Славському я вперше побачила дітей-спортсменів, і що саме цікаво - то була, в майбутньому, моя команда, мій тренер Борис Аркадійович. Я і не мріяла попасти в гірськолижну школу і тихою заздрістю дивилася на діток, які веселою гурбою спускалися з гір. Я також вже легко і вільно возилася на лижах і мені були не страшні високі гори. І попала я в команду не в цей рік, не в наступний, а через рік. Це був мій наступний і відповідальний крок в гірськолижному спорті, який змінив моє життя.

   А було це так. На Протасовому яру, що в Києві, побудували гірськолижний комплекс і, звісно, тільки впав перший сніг я з мамою та татом пішли на гірку. Там вдруге я зустрілася, через два роки, з Борисом Аркадійовичем. По проханню мами він уважно дивився, як я катаюся на лижах. Його висновок був дуже дивний - "не испорченная девочка" і дозволив мені приходити на треніровки. Тато був дуже радий і він мені пояснив, що це вища похвала йому, що він правильно поставив мене на лижі і в мене не було помилок в стилі катання, які треба було б виправляти тренеру. І я була щаслива, що мала нагоду кожні вихідні возитися на лижах. І знову ж таки, мені зараз смішно, яка я була наївна. Возитися на лижах в своє задоволення це добре, а возитися гарно - це робота. При чому робота не тільки взимку, а і влітку також, круглий рік. І прийняли мене в гірськолижну школу тільки через рік, а до того до мене придивлялися, на що я здатна.

   Тепер я з гордістю можу сказати: так, я - гірськолижниця, так, я - спортсменка, так, я можу бути кращою і бути чемпіоном України. В цьому році пройшли три тури гірськолижних змагаь України: в Києві, Славському та на Драгобраті. Я завоювала призові місця, а на останніх змаганнях я однозначно доказала собі, що можу впевнено перемогти свою давню суперницю Марту Кострому. І сподіваюся, що і в подальшому мене будуть чекати перемоги. Я мрію поїхати на юнацькі змагання Піноккіо, Тополіно (Італія), ще цілий ряд змагань є в Словакії, Чехії, Польші. Але це буде через рік, коли мені сповниться 11 років. А найбільша моя мрія - Олімпіада ! Чемпіон України серед жінок, майстер спорту міжнародного класу, член нашої команди і мій кумир - Юля Сипаренко, вона поїде на Олімпіаду в Солт Сіті в 2002 році. Я у всьому хочу бути схожа на неї, вона варта того !

   Мене можуть спитати, чи не важко мені, чи це не заважає навчанню ? Тато поставив мені умову - відмінно вчуся - хожу на треніровку, появляться четвірки - він робитиме висновки. Не треба робити висновки, я сама знаю, що гарно вчитися - в першу чергу і заняття гірськими лижами мені у цьому допомагають.

   Я щаслива, що прийшла в гірськолижний спорт, член дружньої команди, зустріла своїх тренерів Бориса Аркадійовича та Олену Володимирівну Брюханових, я їх дуже люблю і вдячна їм. Всім бажаю, хто прочитав моє оповідання, знайти свій спорт, своє захоплення, свою команду, які б допомогали б ще краще вчитися.

До зустрічі на горі!
Роксанка Тимченко
учениця 3-В класу ліцею "Поділ" №100 та ДЮСШ №15